Главная » Файлы » Поэзия. Том II.

Леся СТЕПОВИЧКА
13.05.2014, 23:38

 

                                                            

                                                                                        ЛЕСЯ  СТЕПОВИЧКА

 

 

Я – РІЗНА

Я - різна,

скоромна булка

і коврижка прісна.

 

Я - християнка

і язичниця зухвала.

Я вірую в Христа,

і в папороть Купала.

 

Я - різна,

і від того тішуся,

черниця бідна

й невситима грішниця.

 

Я - Петриківка,

писанка лакована,

Я - діва Жанна,

ватрам  злим рокована.

Я- кицька драна, гнана і облізла.

Я- різна.

 

Я- степ і ліс,

Я- половецька баба.

Я - Захід, я - Париж,

Поезія і зваба.

 

Я- різна!

Я – хатка глиняна,

Трипільска миска.

Я- Оріяни зоряне намисто.

Я- різна!  

 

Я – різна,

Я - симфоджаз

і лісова тужлива пісня.

Я- юна Мавка,

Я- покритка Катерина,

Я- скіфська Пектораль,

Я- Україна!

 

Я – мариво із летаргійних снів,

Я – край степів, дрімаючих волів, 

Я - світу край і звалище відходів.

Я - центр Європи,

Я - престол святий Господній.

 

Я - різна,

Софія мудра,

й язиката Пріська.

Я - пишна краля,

і змарніла тріска.

Я - різна.

 

Я різна,

сьогодні лагідна,

а завтра стану грізна.

Я скину вбогий плащ,

вберусь в шовкові ризи.

Я- різна!

 

Я – міф туманний,

І космічна дійсність.

Я - птаха рання, і молитва пізня,

Я – різна!

 

Я – різна!

Завжди була, і є, і буду після.

Во вік віків, і нині, й прісно.

Я - різна!    

 

 

ЯКОГО КОЛЬОРУ ОРІЛЬ...

 

Якого кольору Оріль? -

засперечалися поети.

У кожного свої секрети

освяти певних кольорів:

їх смакування й пізнавання

між узвичаєних речей...

Так самоцвітне вишивання

залежить од жаги очей,

од вибору живої барви.

що значить виквіт почуття...

Тече ріка, мов для забави,

і - задля торжества життя.

 

Хто бачить срібло, хто - сивини,

хто - мед левад, хто - мерхіт сліз,

хто глипа поглядом совиним,

банальну сірість мітить скрізь...

Мені ж Оріль з дитинства синя,

як неба рідного глибінь

у час, коли жура осіння

блаватом бавить голубів...

 

Якого ж кольору Оріль

і чим правдивіш мій від інших?

Спитайте в степових орлів -

з висот небесних їм видніше...

Козацька річечка тече,

синіє волошковим цвітом -

одвічне свято для очей,

не стьмарене буденним світом.                 

                                                                        

     

               ПАННА ЛІТО

 

Мої птахи не хочуть ще у вирій,

А Ваші -  відлетіли за моря.

В моїх гаях шумлять серпневі зливи,

У Ваших - лист пожовклий догоря.

 

Я - панна Літо, Ви ж - печальний лицар,

Що зветься Листопадом віддавна.

Як журно, що не втрапила зустріться

Колись моя із Вашою весна!

 

Жбурляє вітер в навіснілім герці

Дощинки -  сльози, їх не вгамувать!

То плаче осінь, що невзмозі серце

Спізнілого кохання докохать.

 

Та не сумуй, мій Легіню прекрасний,

Твоя журба у вірші пророста,

Я йду до Тебе з яблуневим Спасом

З преображенським медом на вустах!

 

Там, де горить багряно ватра глоду,

Зустрінемось на сонячнім плато.

А люди скажуть – золота негода,

І каменю не кине в нас ніхто.

 

Нестямний спалах бабиного літа!

Це літо наше, що там не кажи!

Так пиймо ж мед, осінній, заповітний,

Серед сумних палаючих жоржин!

 

 

                     *    *     *

 

Як щастя непозиченого хочеться,

щоб був моїм перед людьми і Богом:

не псом ласкавим щоб глядів у очі,

а мужем був, залюбленим і строгим.

 

Яка непевна ти, любов крадійська,

у сутінках, в кутках, у темній хижі –

крадеш мене й п’ємо нектар злодійський

й напитися не можем, Друже ніжний!

 

Все крадене – шляхетно й ніби славно-

коньяк, троянди, музика і ніжність,

а  я б воліла, коли ти заслабнеш

Тобі пігулку принести у ліжко.

 

І запітнілого чола торкатись,

й віддать Тобі свою снагу і силу.

Щоб видужав, тихесенько прохати

у Бога, як для себе не просила.

 

Щоб проза свят і поетичність буднів

Вплелись в яскраве роду полотно.

Щоб ми лишилися в синах, неперебутні,

Щоб ми були не двоє, а одно.

 

І щоб колись ясним, бузковим ранком,

цілунком обмінявшись безборонно,

обнятись міцно, вже щільніше не буває,

й відплисти разом у човні Харона.

 

 

        ГУМОВЕ ЩАСТЯ

 

Ми спізнались з тобою,

так неначе у м’ячика грались.

Ти жбурнув його в мене зненацька,

легковажно, ліниво й недбало.

Так тривожно було,

та його, сміючись, я відбила.

Так наш м’ячик червоний літав

з рук у руки, від серця до серця,

аж допоки мені не відкрив ти,

що набридли тобі ці дурниці.

 

Ти пішов, я ж стояла, заклякла,

м’ячик наш в комірчину сховала.

Довго-довго тебе виглядала,

аж побачила - знов ти вертаєш.

Закортіло погратись у луках -

знову бавився ти, як і перше,

тільки я пасувала невдало  -

бачу знов  тебе нудить забава.

 

Знову м’яч наш поклала в комору,

там він зиму ціленьку пролежав.

А на весну ти знов повернувся

і чекаєш від мене паса.

Але гру вже закінчено, друже!

І неясно, чия перемога.

Чи то виграла я, а чи ти,

чи обоє ми, любий, програли?

Адже м’ячика в мене нема –

(бачу я по очах, що не віриш) -

закотилося гумове щастя,

закотилось кудись і пропало…

 

 

                ОСІННІ ЛЮДИ

 

Все ще вабить серпень свіжим сіном,

Ще дарує медом щедрий Спас.

Ми - не літні люди, ми – осінні,

Літечко склював підступний час.  

 

Осене, надходить час прозріння,

Літечко, прощай, вже назавжди.  

Ми - не літні люди, ми – осінні,

Нас уже полюють холоди.

 

Але вперте серце не здається,

І летить твоє навстріч мені. 

Хтось на нас скептично озирнеться,

«Літні люди, а в очах – вогні».

 

Сонце прожене примарні тіні,

Спалахне мій вогник від твого.

Ми - не літні люди, ми – осінні,

Ми іще з тобою – о-го-го!

 

Ми ще повоюємо за правду,

Ми ще помандруємо в світи,

Тільки б вірить, як в сімнадцять, радо

Я – для тебе, і для мене – ти.

 

Ти мені таким здаєшся сильним,

Молодим, надійним повсякчас.

Ми - не літні люди, ми – осінні,

Бог з ним, з літом! Осінь любить нас.

 

 

Осінь в Благодатному

 

                                              Михайлу Каменюку

 

У намисті із шипшини,

вся в браслетах із ожини,

у короні із каштана,

подолавши став у брід,

сама осінь осіянна

лаштувала нам обід

 

на столішниці дубовій

скатертина – з листя клена,

на ній мисочка трипільська,

на ній пляшечка зелена   

прибігали зайці –

в голубій куфайці,

у руках по склянці,

пристрибали білочки –

випити горілочки,

 

дами й кавалери –

австралійські страуси

сходились в вол’єри,

заводили танці

й співи у альтанці

у ставках під небом  

цілувались лебеді –

білі пани й пані –

присягались, мов безсмертні 

на вічне кохання

 

всі гадюки розповзлися 

аж до весни в нори,  

і здіймались понад лісом 

вільних птахів хори

дим стелився над хатами

а у панськім парку

тихо била у там-тами

на щасливі дні й літа,

золотаво-золота  

осінь-лихоманка

 

 

ЗОЛОТА ПЕКТОРАЛЬ

 

                         Пам’яті Бориса Мозолевського

Агов, дорогі мої земляки,

Нащадки скіфів

В дешевеньких прикрасах,

Одурені телемонстрами,

Розтерзані демагогією, 

Зголоднілі за правдою

І збайдужілі до істини,

Розгублені від реформ,

Очманілі від обіцянок,

Зневірені в завтрашнім ранку,

Живемо в двадцять першім столітті.

 

Бідні мої українці!

Пригадаймо,

Як сяйнула нам з товщі віків

Золота пектораль.

Божий знак,

хто такі наші предки,

як багато було нам дано.

 

Пектораль – наша древня й нова

Конституція.

Все в ній є – вівці, коні, й бики,

Чебреці, і жита, і любистки, 

Степ і плуг, і мечі, і списи,

І солоні лимани, і риби, 

І руно золоте, 

Тільки нас там нема. 

Бо слабкі, нерішучі, захланні, 

Кожен сам собі пан.

То бракує завзяття,

Любові до брата, відваги,

щоби сильним, шляхетним, єдиним 

відчутись народом.

 

Так дрібненькими золотинками

Вивітрюється віками

Сила й міць України-Скіфії.

Ми давно вже розгнівали Бога...   

Червень 2011

 

 

 

Леся СТЕПОВИЧКА

Поетеса, прозаїк, есеїст, перекладач. Автор багатьох книг. Член Національної Спілки письменників та Національної Спілки журналістів України. 

Керівник Дніпропетровської обласної письменницької організації НСПУ, член Ради та Президії НСПУ (2002-2012).

Засновник і головний редактор літературно-мистецького та художньо-публіцистичного часопису-щоквартальника  «Січеслав».

Лауреат обласних, всеукраїнських та міжнародних літературних премій.

 

Категория: Поэзия. Том II. | Добавил: diligans
Просмотров: 1720 | Загрузок: 0
Всего комментариев: 0
Добавлять комментарии могут только зарегистрированные пользователи.
[ Регистрация | Вход ]