Екатерина Казаначеева
03.10.2011, 16:03






                                                            КАТЕРИНА  КАЗНАЧЕЕВА
                               



Бывают такие стихи, в которых читателю просто, тепло и уютно.

Может быть, это оттого, что душа нашла точки соприкосновенья, ведь стихи всегда читаются душой, как и проза…

И тепло становится от стихотворных строк ли, от узнаваемости ли этой.

Много о стихах говорить нет необходимости, они говорят сами за себя.

Но, прежде чем, я познакомлю вас, дорогие читатели, с ярким, самобытным поэтом Катериной Казначеевой, стихи которой, я уверена, согреют вас и теплом и добротой, я поделюсь с вами радостью:

Впервые на Diligans стихотворения на украинском языке, который сам по себе – уже поэтическое и песенное чудо.

Итак, знакомьтесь: Катерина Казначеева.


 

МАМИНА  ГЕРАНЬ


Утром все птицы стремятся в полёт.

Кто там хлопочет в рассветную рань?

…Скрип от криницы у старых ворот. –

Мама моя поливает герань.

 

Вижу лампады мерцающий свет –

Вот она, прошлого прочная грань.

Вот он, извечно искомый ответ –

Эта лампада и эта герань.

 

…Трепет, осанка – тайком узнаю

В дочке своей грациозную лань,

Детство своё в беззаботном раю.

В дальнем окне зацветает герань.

 

«Дочка, росток приподнялся живой.

В землю его посади, не порань».

Солнце спускается над головой,

А под руками восходит герань.

 

***

Росчерком молнии, ветра дыханьем

Стану при свете прошедшего дня.

Пеной морской и свечи полыханьем,

Той, не похожей ещё на меня.

 

Звёздного неба летящей кометой

Путь мой неяркий не вспыхнет вдали.

Так и останусь, молитвой согрета,

Маленькой точкой огромной земли.

 

Яблоком Спасским и снегом горячим

Землю укрою, от боли спасу.

Может, уйду я глухой и незрячей,

Чувствовать буду тепло и красу

Этого неба над солнечной степью,

Этих дорог в многоточии рос.

Знаю: я – вечно идущая с теми,

С кем без остатка делиться пришлось

Ломтиком хлеба в холодные зимы,

Словом воскресшим и новой строкой.

Счастлива тем, что останусь я с ними

Самой невидимой в небе звездой.

 

***

Мне многое в жизни подарено было.

Но я не прельщаюсь. Совсем не забыла

Холодных признаний у серой стены

И как виновата была без вины…

 

В том хаосе будней, где вечная осень,

Блуждает знак равенства смутных

                                               пропорций,

Которые в равных частях раздадут

Там – тьму беспросветную, сумерки – тут.

 

Как трудно бывает самой разобраться

В обычных вопросах у всех на виду.

… Поправив ремни за плечами от ранца,

Возможно, ответ я в дороге найду.

 

***

 Какие лужи выпали из снега!

Нарушив скрытность рыхлой тишины,

Грохочет одинокая телега,

Как из кино, что снято до войны.

 

Густой туман объединил дороги

В один такой непроходимый вал.

В потёмках человеческие ноги

Разбрызгивают лужи на асфальт.

 

Дорожный столб

не дремлет в полумраке –

Подмигивает глазом фонаря.

Точь-в-точь швейцар

 в блестящем сером фраке

Стоит у мокрой двери декабря.

 

***

Я напишу Вам светлые стихи

Но не расставлю знаки препинанья

Чтоб не спугнули тайну между нами

Едва коснувшись трепетной руки

Я напишу Вам светлые стихи

Чтоб их сиянье душу озарило

Какая окрыляющая сила

Безумного огня. Как высоки

 Доверчивы минуты восхищенья

Но забывая суть нравоученья

И принятым понятьям вопреки

Я напишу Вам светлые стихи.

 

ОСЕННИЙ  ДОЖДЬ

Осенний дождь, какой же ты тоскливый.

В саду моём напрасно моешь сливы.

Зачем стучать в окно, когда уснули,

Когда утих воспоминаний улей,

И сновиденьям выпала пора?

А ты стучишь, безумный, до утра.

Не выношу твоей скользящей бездны,

И все твои старанья бесполезны.

Я в жертвенность твою давно не верю.

Как прежде, не открою настежь двери,

Чтоб ты не смог увидеть: я одна

Все горести исчерпала до дна.

Наивная, считала дни, недели.

Опомнилась… А годы пролетели.

Утихли ясновидящие совы.

Я всё начать сначала – не готова.

Понять смогу лишь утренний порог,

Который так ответственно стерёг

Всех прежних встреч промокшие следы,

Чтоб в доме не было беды.

 

 

            Светлой памяти моей мамы

                                                Галины  Александровны Ткач

Погасли вишни в мамином саду.

И я опять сквозь сумерки иду

Услышать скрип стареющей калитки.

Как близок след извилистый улитки,

Что засветил к порогу поздний путь.

Таится в нём событий прошлых суть.

Но, не успел опомниться порог, –

Воскресший голос трав бессонных

Внезапно так… и полностью увлёк

В далёкий мир,

             простой и восхищённый,

Где всё воспринималось утончённо:

И хор сверчков, и грусть, и тишина.

Ромашковым зрачком глядит луна.

Она

             бессмертием наделена.     

И с нею Вечность дважды

не встречалась.  

Мой дом – такой бессрочности начало…

А то, что мною пройдено – всё рядом,

Пронзительно глядит оконным взглядом.

Добро вмещает глиняный чердак,

Старательно удерживая знак

 Возврата –

             смирных ласточек гнездо

Под черепичным выцветшим манто.

…И колоколен поднебесный звук

Благословляет всё вокруг.

 

***

 Оксамитовий дотик вербової віті

Обережно збудив світанкову сюїту.

Розтривоживши душу її сумовиту,

Став заручником звуку, і барви, і миті.

 

Кошенятком пухнастим торкалися віті

Березневого світу – твоїми руками.

Нерозтраченим сяйвом долоні зігріті –

Це і все, що було – не відбулося з нами.

 

… Я б стояла під небом таким, як в дитинстві,

Розглядаючи пильно причалений човен.

З оксамитовим дотиком верб наодинці

Я б стояла, не знаючи навіть для чого.

***

Умитись голосом твоїм,

Поки ще сонце не вставало,

Поки вологим покривалом

Лежить туман, як синій дим,

Умитись голосом твоїм.

Тим оксамитовим промінням,

Тією радістю прозріння,

Як світу цього сотворіння,

Як подих вранішній зорі.

Поки ще роси запашні

Діждатись неба у вікні

І крапель світла золотого –

Вустами вилитого слова

Й умитись голосом твоїм.

І в струн довірливих тремтінні

Відчути святість воскресіння

І клекіт віщої води –

Умитись раз… і назавжди.

Торкнутись тихої ікони –

Ця первозданність джерела! –

І усвідомити – ніколи

Не стерти голосу з чола.

 

***

В почуттях моїх стомлених

Є два крила непомітних.

Прилітаю до вас,

Щоб торкнутись невидимо змісту

Ваших слів про високість

Людського коріння

І глибинність польоту

Думок непокірних.

Розпізнайте мене

І мій голос з духмяністю м’яти,

З переливами барв,

Ви повинні мене розпізнати.

Не минає життя –

Швидкоплинного часу краплина.

Розпізнайте мене

По сльозі одинокій  перлинній.

Серед вулиць просторих,

У тісному метро, в Інтернеті.

І по шелесту крил

                        розпізнайте мене

                                                на планеті.

***

Несподіваний дощ

Сподівання мої приголомшить,

І загляне в вікно,

Де звичайний в лінієчку зошит

Зберігає можливість зрівняння

Прожитих років,

Де навколишній світ

Непомітно, але ж постарів.

Несподіваний дощ

У майбутнє мене не запросить,

Бо йому притаманний

Закритий лінійчатий  простір.

А мені підставляти

Відкрите для вітру обличчя.

Несподіваний дощ

У далеке минуле покличе.

 

***

Похилилась на світ огорожа. –

Цілий вік ! – по коліна в ріллі.

Я також із терплячістю схожа

І з тривалістю літ на землі.

 

Пам’ятаю стрілу Чингізхана

І татаро-монгольську орду.

Як горіла прапредківська хата –

Знов  неначе крізь все це іду.

 

І несу споконвічні скрижалі

В мерехтінні сучасних зірок.

Під Чорнобильським небом безжальним,

Серед війн, перемог, помилок.

 

Відчуваю історії кроки

Через гени віків запальні.

Відчуватиму серцем допоки

Небайдужа

            стара огорожа

                                    мені.

***

Не кличте зиму, дзвони, восени.

Вона сама прийде до вас у вічність,

Засвітить білим полум’ям сосни

І пильно вам подивиться у вічі.

 

І стане світ безмежно молодим,

Коли впадуть сніги до ніг його безсмертя.

А ти стоїш, як той дзвонар, один,

Як свідок того, що знялось... і смеркло.

 

***

І мама хлібину з печі діставала

Велику, як сонце вгорі незгасиме.

І небо стелилось легким покривалом

До самого долу... А мама нестиме

Й нестиме те сонце своїми руками,

І простір дорогу просвітить між нами.

У світ нескінченний, крізь бурю і повінь,

Крізь ще недописану в сутінках повість,

У світ невідомий ще... і нестійкий –

Нестиме хлібину крізь роки – в віки.

 

***

 Я ще тут не була.

Тут мої не молилися вірші.

… На розпутті прозрінь,

Навіть зорі не світять прогірклі.

На розпутті проблем

Опускаються зболені руки,

Вистигає душа,

І нагадує сум завірюхи.

 

На розпутті доріг

Зупиняється навіть хвилина.

Завмирає на мить.

Ой ти, спраго моя невтомима,

Чи зумієш і ти

Своєчасно в мені зупинитись,

Щоб мені не прийшлось

Каламуттю безодні напитись.

 

 На розпутті вагань

І душа затремтить, як пташина.

В цьому світі незгод я ні в чому, ні в чому не винна.

І не знаю, чому мушу бачити стулену спину

Безпритульного дня.

І рушати в дорогу полинну.

 

Я ще там не була,

Де б мої не спіткнулися  вірші,

Де пекуча сльоза

Не спадала б над зошитом більше,

А уже я не та,

 щоб латати пошарпані крила.

То, мабуть, висота

у мені назавжди відболіла.

 

 

***

 Я нестримно раділа ,

до вас пригортаючись віттю

дзвінкомовного дня

і притихлими кронами снів.

Сповідальна зоря

яснооким з’явилася свідком

того світу, який загорівся...

І вмить потемнів.

 

Я не можу тепер

 пригорнутися думкою навіть,

бо відлуння небес,

що наповнило серце моє,

промовляє і плаче

чутливою мовою клавіш:

Все минає з роками.

                        І це промине.

 

                    

 P.S. Катерина Казначеева.

После окончания Котовского медучилища и Одесского Государственного университета им. И.И. Мечникова работает врачом КДЛ отделенческой больницы станции Котовск.

Является руководителем культурно-просветительского литературного объединения «ЛИРА» в Котовске.

В 2003 году вышла первая книга стихов «Абрикосовое Солнце», в 2008 – вторая книга «Благословляя несказанность».

 

 

 

 

 

 

 

Категория: Поэзия. Том II. | Добавил: diligans
Просмотров: 968 | Загрузок: 0
Всего комментариев: 0
Добавлять комментарии могут только зарегистрированные пользователи.
[ Регистрация | Вход ]